Аполлонов – український Пікассо. Так само несподіванний і так само вправний – щоб не робив. Учора то були кримські пленери, від яких подих перехоплювало. Сьогодні – The Dancers, а-ля Ларіонов, інша планета (вам не здається, що парочка Аполлонов-Придувалова чимось схожа на парочку Ларіонов-Гончарова?).

The Dancers – це ж наша «Холостячка» та всі ті дівчата з надутими губами. Первинні та вторинні, лук, авта не вистачає. Аполлонов, намалюй авта!

Художник – рентген. Згодом прийдуть філософи розмірковувати, що «лонгріди» вже не на часі. Взагалі тих «рідів» будуть скоро спалювати – дивись «451 за Фаренгейтом». Аполлонов вціліє – його заберуть до музею.

Квіти Ахри пахнуть Абхазією. Багато років він вже у Києві – а вони пахнуть. Тією Абхазією, яку ми пам’ятаємо до війни. Виходив на автостанції Сухума і шаленів від пахощів, від кольору – у нас просто немає такого кольору, насиченого, терпкого.

Мабуть, Ахрі ті квіти сняться. І пише він не квіти, що купив на відрадненському ринку, а сухумські, з юнацтва. Пише сни – про молодість, про щастя. Так Гоген колись відправляв кораблем свої таїтянські сновидіння Європі, що втомилася від власної сірості.

Ще більш чаклунські пейзажі - просто затягують в себе. Абхазія? Україна? Країна, де ти був щасливий. Проте, є якась таїна, щось, приховане за площиною картини. Метафізичні пейзажі – в них є те, що «поза фізикою».

Людина-оркестр. Архітектор за освітою, писав сценарії для кіно, редагував перші українські журнали з сучасного мистецтва, проводив «Україно-французькі зустрічі», будував перші в Україні арт-об’єкти/інсталяції.

Та живопис, живопис, живопис – його пристрасть, жага, манія. Має безліч міжнародних нагород та призів. Один із провідних українських живописців. Шукає суто український вимір у просторі сучасного мистецтва.

Петро Бевза: «Наше завдання – знайти власне український сектор образів універсальних цінностей, сказаних мовою сучасного мистецтва».

Нічне небо над Києвом Белюсенка – саме те небо, де літала Маргарита Булгакова. Київе – місто Війове. Чаклунське місто.

Сосни Белюсенка – сосни Гокусая. Київське Токайдо – від Дарниці до Святошина. Невимовно легкий, невимовно вільний – два-три доторки пензля та дихання полотна. Дихання Дао.

Ще й трохи Криму. Скільки там випито під казковими мурами Генуезької фортеці в Уютному-Затишному, де завжди мешкав Белюсенко! Потоки фарби, крізь які проступає твердий абрис Судакської бухти – вибудовує простір як деміург.

Деміург ще й лекції читає про мистецтво XX – XXI ст. Про мистецтво майбутнього. Коли знов повернеться живопис. Белюсенко вже торує шляхи.

Матвій Вайсберг – абсолютно музейний художник. Восени 2020 пройшла його виставка у Музеї Ханенків – він там був як вдома, поруч із Веласкесом та Сурбараном. Добре це чи погано? От Баскіа, наприклад - абсолютно вуличний художник. Вайсберг – музейний.

В наш апокаліптичний час, коли все рушиться на очах, Вайсберг стає ще й найактуальнішим художником – важливо зберегти те, з чого складається європейська культура. Навіть найменші його етюди сприймаються як фрагменти великої європейської традиції – від Чимабуе і Джотто до Поллока і Кіфера. Не випадково він так любить «діалоги» з великими – для нього вони брати-художники, з якими веде розмову на язику живопису.

Коли мова йде про живопис, найвірніший покажчик – мазок. Це як кардіограма. Мазок Вайсберга нагадує сталкера Тарковського: кидає гайку у простір та вдивляється, намацує єдино вірну стежинку. Придивіться до Вайсберга – схоже, цей сталкер виведе нас із пустелі.

А ще Вайсберг – один із небагатьох українських художників, які продаються на славетних лондонських аукціонах.

Єгіазарян – український Матісс. Вірменський Матісс? Художник щастя. Проводить одну лінію – і вона співає! Кладе колір – і він виблискує як дорогоцінне каміння.

Вчився у славетній пітерській Мухінці – збіг до сонячного Києва, в сірому Пітері йому було тоскно. Вже років тридцять живе у нас, одружився, виставляється у найкращих галереях, від Києва до Швейцарії. Періодично, правда, збігає на війну – воював ще у першому Карабасі, пройшов у нас два Майдани – Матісс за правду!

В Києві Бориса дуже люблять, на відкриттях його виставок яблуку немає де впасти. Як не любити? Якщо маєш вдома хоч «маленького Єгіазаряна» - маєш трошки справжнього вірменського тепла. Борис – ще й віруюча людина, роботи його світяться «нетварним» світлом - як стародавні ікони та мозаїки.

Він схожий на янгола, чи на Карлсона, ще й майстерня - майже на даху в самісінькому центрі Києва. Коли були Майдани, і перший, і другий, всі збиралися у нього – Журавель підгодовував молодь. Було за що – з сучасних українських художників Журавель, мабуть, один з найбільш конвертованих - з ним працює ціла низка західних галерей. Навіть у всесвітньовідомій лондонській «Саатчі» – один із фаворитів.

Чому? Створює власний світ, всесвіт Журавля, вдивлятися в який можна довго. І майже завжди там літають маленькі янголи – допомагають, підтримують, рятують. Знесиленому та зневіреному людству під час безкінечних пандемій - як бальзам.

На кого схожий? На Джотто? Шагала? На себе. Навіть і техніку вигадав свою, журавлінну. Довго вибудовує з дерева та металу якусь хитромудру конструкцію – такий собі рятівний Ковчег Журавля. Покриває все іконним, ще візантійським левкасом, домальовує, продряпує - ковчег набуває містичної сили.

Впливає в холодний сучасний інтер’єр й робить його теплим та людяним.

Лебединець – маг, чарівник кольору. Одним кольором робить людину щасливою. У нефігуративному живопису - дві традиції. Тепла - від Кандинського, холодна – від Мондріана. Лебединець – найтепліший з найтепліших. Його найменше полотно зігріває найхолодніший інтер’єр – мабуть тому з ним так люблять співпрацювати архітектори.

У великій майстерні Лебединця – ідеальний порядок, ніяких богемних пляшок та голих жінок. Спокійний, зосереджений кожного ранку сідає перед полотном – як композитор сідає перед роялем. Ще хвилина – і полине музика.

Лебединець ледь встигає її аранжувати. За роки праці набув надзвичайної майстерності.

Живопис Левича можно розглядати нескінченно. В просторі його картини хочеться жити. Море, чайки, хай, навіть, і «холодний північний вітер» - піднімемо комірця. Проте красиво так, що дух перехоплює. І ніяких зайвих деталей – такі собі Хокку Півночі.

Живопис Левича переносить тебе у дитинство, коли ти читав не біржеві котировки, а романи Олександра Грина в потертих палітурках. Та, що біжить по хвилях – біжить по хвилях Левича.

У минулому столітті багато разів проголошували смерть живопису, чекали, що фото, кіно остаточно вб’ють живопис. Бачите – живе. Ще й як! Не треба бути великим мистецтвознавцем, щоби побачити: відштовхується від фото. Але хіба то розмальовка? Суцільна поезія.

У Малиха є хата в Карпатах. Колись зустрічали там Новий рік. Навкруги вили вовки, снігу намело по пояс. Було відчуття, що ти на машині часу перенісся у прадавні часи, і навколо вештаються «тіні забутих предків». Напевне, саме там він сформувався як художник. Виріс у Києві, вчився у Москві, а як поглянеш, що робить – мольфар! Збирає якісь дощечки, гілочки, розписує таємними знаками – мольфар. Навіть коли це пристойні полотно/олія, все одно – магія!

Мистецтво колись народилося як магія. Малих продовжує традицію, покриває полотно таємними, одному йому відомими знаками. А оскільки він «уродзоний» колорист та має тваринне відчуття кольору - виходить дуже красиво. Бачив його роботи у сучасних котеджах над камінами – котеджи відразу перетворювалися на казкові замки.

Живопис – це моя робота. Коли малюю, почуваюсь спокійно та вільно. Мені необхідні усамітнення і тиша в майстерні, тоді все зосереджується в голові та у руках.

Моя головна тема – Київ: «портрети» вулиць, будинків, арок, кутків, каріатид, гра світла та тіні. Мій погляд – крізь колір: максимальна інтенсивність кольору та світла. Життя повне несподіванок. Головне – зберегти в собі здатність дивуватися життю. Природа вже існує – вона довершена, її не можна зобразити, можна лише дивуватися нею та представляти її такою, як ти це відчуваєш. Тоді будь-який будинок, вулиця, дерево, обличчя захопить та поведе за собою…і прийде натхнення. Мої роботи мають нести стан спокою та радості.

На двері майстерні Шерешевського великими літерами написано «Геній». Шанобливо грюкаємо генію у двері та заходимо: маестро в оточенні друзів та прихильниць працює за мольбертом. Мабуть так Людовик XIV креслив плани Версалю в оточенні придворних.

Шерік, як зовуть його друзі - завалений заказами. Й невипадково. У надто серйозному (читай – надто провінційному) суч. укр. мистецтві Шерік – майже єдиний, хто сміється. Художник №1 корпоративного подарунку!

Іноді, правда, від цього сміху стає дурно, подивиться хоч на рембрандтівські-майстерно написаного бомжа в олімпійці – «Олімпіада-80».

Далеких від мистецтва чіпляє сюжет, ті, хто розуміються на живопису – шаленіють від живопису.